Відверто про наболіле!

Розпочати хочу з 33-річного досвіду роботи в Українському товаристві мисливців і рибалок на посаді голови ради Полтавської обласної організації.

За 33 роки довелося приймати участь у становленні системи УТМР, незалежної самостійної держави Україна. Де у 1996 році громадське об'єднання, яке на протязі багатьох десятиліть було провідним у галузі ведення мисливського господарства в Україні, реалізації товарів мисливсько-рибальського призначення, зокрема зброї та набоїв, коли без УТМР неможливо було реалізувати своє право на полювання, отримати гладкоствольну зброю, та багато чого іншого, що стосувалося полювання, поступово почало втрачати свої панівні позиції.

Саме з того часу розпочався шлях до спроби пошуку того, як саме потрібно змінювати та вдосконалювати роботу системи, яка б відповідала тодішнім вимогам.

Довелося ще у 1998 році приймати неординарні рішення, які багатьом моїм колегам були незрозумілі, як це можна передати важелі впливу на систему районам, надаючи їм статус юридичних осіб з усіма витікаючими з цього наслідками, перерозподіл фінансових потоків, залишаючи за районами усі надходження від господарської діяльності, а від членських внесків районних організацій отримувати до області не 100%, а лише 30%, де 70% залишається на місцях на їх потреби. Така система існує і зараз, при тому, що від отриманих 30% від членських внесків, третина іде на відрахування для утримання центрального апарату УТМР. Тобто вже з 2000 року райони на законодавчому рівні стали цілком самостійні у питаннях господарської діяльності, яка давала можливість жити та працювати за принципом - скільки заробиш, так і будеш жити, не перекладаючи свої особисті недоліки та прорахунки на когось, а як правило той на кого перекладали, це була вищестояща організація. Саме такий підхід дав можливість спонукати тих, хто не зміг або просто не хотів змінювати свої підходи до роботи, були або звільнені місцевим мисливцями, або самостійно пішли з керівних органів системи у тому чи іншому регіоні.

Почали приходити молоді перспективні керівники, які зовсім по-іншому організовували роботу організацій та мисливських господарств, даючи можливості сприймати систему по-іншому, не такою, як раніше, коли усе що ти заробиш ішло "нагору", а звідти не зрозуміло - отримаєш те що заробив, чи буде усім порівну, без визначення хто робить, а хто отримує.

Саме такий підхід і давав можливість Полтавській обласній організації бути не гіршою в системі УТМР по всіх показниках, але війна, яку розпочала країна-агресор внесла свої корективи в систему громадської організації, а саме багато членів Товариства пішли захищати рідну землю, дехто змушений був покинути Україну, та і взагалі - бути чи не бути членом Товариства, коли йде війна, відійшло на другий план. Значно зменшилося членів Товариства, що неминуче призвело до зменшення надходжень на утримання штату працівників, плати за земельні ділянки, комунальні послуги, та багато іншого, що вимагає існуюче законодавство.

Доводилося поступово скорочувати штат працівників, залишаючи лише тих кому можна було виплачувати мінімальну заробітну плату, покладаючи на них обов'язки інших, хто був звільнений. Було зрозуміло, що довго так протриматися не вдасться, але іншого виходу не було. Спочатку почали переходити районні організації на відпустки без збереження заробітної плати, а зараз і апарат обласної ради, де налічується чотири працівника, включаючи і голову, також у відпустках без збереження заробітної плати. Що буде у подальшому - цілком зрозуміло. Є обов'язкові платежі до бюджету, і їх не можна відтермінувати чи відправити за власний рахунок, а значить може виникнути заборгованість та штрафні санкції, за які доведеться розраховуватися майном, чого не хочеться допускати.

Усе вище сказане - це відноситься до того що "відверто".

Стосовно того, що "наболіло", то це відношення до посадових представників громадського об'єднання "Українське товариство мисливців і рибалок", яких свого часу на конференціях наймали на роботу члени Товариства, обираючи їх на відповідні посади, визначаючи їх обов'язки згідно Статуту УТМР, а також іншими нормативно-правовими актами і законами, забувши про те, що не тільки обов'язки повинні бути, а і права, які дадуть їм можливість виконувати свої обов'язки.

Система УТМР, як і усе інше, що має відношення до громадських об'єднань, працює в умовах, які визначають на законодавчому рівні, структур, які являються юридичними особами та мають штат найманих працівників, а от тут починається головне: голова юридичної особи Товариства наймає на роботу відповідного працівника і автоматично підпадає під статті законодавства про працю, де він повинен забезпечити працівника заробітною платою не нижче мінімальної, яка існує в країні, здійснювати певні нарахування, умовами для виконання останнім своїх обов'язків, і при невиконанні цих вимог він може бути притягнутий до адміністративної, а то і до кримінальної відповідальності. Тут усе зрозуміло та логічно, а от як бути коли найнятого на роботу голову ради різних рівнів юридичних осіб, роботодавець, а це члени Товариства, не забезпечують його заробітною платою, умовами для виконання своїх обов'язків. До кого він має позиватися? Питання! От чому наболіло, бо на протязі багатьох років доводиться вислуховувати звинувачення та претензії, що ви повинні, ви зобов'язані, ви нічого не робите. Так хто кому, що винен, і хто кому що зобов'язаний???

А тепер те саме, тільки про мисливське господарство, де дійових осіб дещо більше, а саме: користувач мисливських угідь, мисливці, як члени Товариства, та і ті, у кого є лише державне посвідчення мисливця, представники центральних, місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, Верховної ради, так звані природозахисники, усі інші, хто має відношення до господарської діяльності, пов'язаної (або залежної) з полюванням.

Як відомо мисливські угіддя надаються у користування згідно Закону України "Про мисливське господарство та полювання", ким, як і на яких умовах, визначається саме цим законом України.

Є ще цілий ряд законів, положень, інструкцій та інших нормативно-правових актів, які повинен виконувати користувач мисливських угідь, а у разі їх невиконання у нього можуть вилучатися мисливські угіддя.

На перший погляд усе логічно і зрозуміло: є суб'єкт господарювання, є законодавча база, яка регламентує і визначає умови його праці, є договірні умови, - працюйте.

Але коли починаєш господарювати, починаєш розуміти, що умови для твоєї діяльності прописані так, що ти постійно залежний від бажання, чи то лояльності до твоєї діяльності, тієї чи іншої нормативно-правової бази, і тобі залишаються в основному одні обов'язки, з одним правом відмовитися самостійно від мисливських угідь. Чому про це йде мова. Я не буду зупинятися на усіх статтях законодавчої бази, їх багато, і хто хоче, може сам з ними ознайомитися. Зупинюся на деяких. При отриманні у користування мисливських угідь, користувач мисливських угідь укладає договір про ведення мисливського господарства з державним уповноваженим, крім того він повинен виконувати вимоги закону, де передбачено:

• Провести упорядкування, виділити 20% від загальної площі угідь під відтворювальні ділянки, створити єгерську службу, обов'язково бути юридичною особою, платити за користування мисливськими угіддями;
• Вкладати кошти у кожен гектар мисливських угідь, певну суму, в залежності від їх класифікації;
• Проводити заходи по недопущенню виникнення епізоотичних ситуацій, виконувати комплекс біотехнічних заходів, проводити відстріл хижих звірів та птахів, проводити відстріл хижих тварин на дослідження, та ще цілого ряду заходів, усе це за власні кошти, та силами єгерської служби.

Перелік визначених заходів, обов'язкових до виконання, користувачеві зрозумілий, також для користувача зрозуміло скільки коштів він повинен витрачати лише на ці заходи. Отримати ці кошти він має можливість лише від реалізації продукції полювання, а такою продукцією являються дикі звірі і птахи, які належать до державного мисливського фонду. Саме з цього місця починається саме цікавий момент, який часом нагадує історії з 90-х, чому саме складається таке враження поясню пізніше.

А зараз, як же може користувач отримати кошти для покриття своїх затрат від реалізації продукції полювання.

Перш за все необхідно провести облік по кожному виду мисливських звірів чи птахів для подальшого погодження з відповідними службами для вилучення згідно ліміту по парнокопитних звірах, та норм добування інших нелімітованих видів. На перший погляд усе правильно і зрозуміло, тільки є деякі нюанси на шляху прийняття рішення, яке залежить не від користувача, а від того хто встановлює правила у вирішенні даного питання, а саме довіри до матеріалів обліку, відсоток вилучення кожного окремого виду парнокопитних, і це не залежить від того на скільки фактична чисельність перевищує оптимальну, а можеш вилучити не більше 15% від фактичної чисельності козулі, або 30% дикого кабана, навіть при тому, коли їх чисельність перевищує оптимальну у рази, і то лише тоді, коли ти пройдеш певну процедуру, починаючи від місцевих до центральних органів, від яких залежить прийняття рішень.

Користувач не має права самостійно приймати рішення про відкриття полювання, проведення додаткового вилучення копитних, ніж визначені лімітом, навіть тоді, коли їх чисельність може загрожувати виникненню епізоотичних ситуацій.

Користувач повинен проводити заходи по регулюванню чисельності лисиці червоної, з метою недопущення виникнення епізоотичних ситуацій, але він не має права це робити практично на протязі семи місяців на рік, бо це йому забороняється відповідним законодавством. От і виходить, що один нормативно-правовий акт зобов'язує, а інший забороняє. Один закон приймався для вирішення питань, які б давали можливість проводити заходи на користь загальній справі, а потім до нього вносилися зміни під впливом активних дій певної групи так званих активістів, де окрім популізму та намагань видавати бажане за дійсне, нічого немає.

Усе вище сказане відноситься до відвертого, а може і є ще, що можна було навести?

А тепер до наболілого. Ось уже на протязі багатьох років доводиться виступати на різного роду зібраннях, включаючи і комітет Верховної Ради України, наводячи приклади та вносячи пропозиції з питань, які на мою думку, з позиції саме користувача мисливських угідь, можуть дати позитивні результати для мисливства та мисливської галузі в цілому, залишаються поза увагою тих, від кого це залежить. Просто наведу декілька прикладів, які стосуються ведення мисливського господарства під час воєнного стану. Заборона полювання поставила під вимушене припинення або призупинення діяльності мисливських господарств, у своїй переважній більшості, за відсутності фінансування з боку мисливців, які платили за полювання, і це було основне джерело надходжень. Зрозуміло, що під час війни, де стоїть першочергове питання захистити нашу землю від сусіда, який виявився лютим ворогом агресором, це у кожного свідомого громадянина є пріоритетним, і жодних сумнівів у цьому немає. Безумовно, що та законодавча база, яка регламентує діяльність, пов'язану з полюванням, приймалася у мирні часи і розрахована на мирні часи, коли зовсім інші вимоги давали можливості для їх вирішення. Але є питання, які потребують їх вирішення під час воєнного стану, щоб не ускладнювати ситуацію, яка може виникнути під час епізоотичних ситуацій, і потребуватиме додаткових затрат фінансових та людських ресурсів. А при прийнятті правильних рішень навпаки буде сприяти державі та суспільству і не допустить марної витрати бюджетних коштів. Про що саме можна говорити, чисельність парнокопитних звірів, зокрема дикого кабана, значно зросла за ці два роки, в зв'язку з цим у деяких регіонах виникає африканська чума свиней, і як показує статистика останніх 10 років, при зростанні їх чисельності відбувається масова загибель цих тварин та завдається шкода домогосподарствам та сільськогосподарському комплексу. Регулювання чисельності даного виду може позитивно вплинути не тільки на епізоотичну ситуацію, а і в деякій мірі може вирішити питання забезпечення м'ясною продукцією ЗСУ, без будь-якої шкоди навколишньому природному середовищу та популяції дикого кабана. Схожа ситуація і з регулюванням лисиці червоної, від якої страждають місцеві домогосподарства, громадяни, через те, що лисиця є носієм небезпечної хвороби спільної з людиною. Чисельність лисиці червоної напряму залежала від залучення до її відстрілу мисливців з мисливськими собаками, під час полювання знищувалося до 75% від фактичної чисельності даного виду за відповідний сезон.

Як наболіле:Відсутність або небажання сприймати мисливську галузь в цілому та мисливське господарство безпосередньо, як одну із складових екологічної, епізоотичної безпеки та охорони і відтворення тваринного світу, навколишнього природного середовища, заощадження та наповнення державного бюджету, а залишаючись на позиції, що це забаганка чи то захоплення певної частини нашого суспільства, може призвести до додаткових витрат бюджетних коштів на локалізації і боротьбу з епізоотичними ситуаціями.

Нарешті необхідно зрозуміти, що мисливське господарство - це загальнодержавна справа, яка потребує державної уваги. Полювання - це захоплення певної частини нашого суспільства, яке за рахунок власних коштів підтримує мисливські господарства, даючи їм можливість виконувати свої обов'язки. Відсутність такого розуміння є помилковим і потребує додаткового переосмислення, в першу чергу тих, від кого це залежить.

Стосовно вище сказаного про 90-ті, то як по-іншому можна сприймати, коли мисливські господарства на протязі двох років позбавлені права проводити полювання із зрозумілих причин, а їм виставляють вимоги платити за користування мисливськими угіддями, якими вони не користуються.

Зобов'язувати їх виконувати свої обов'язки, не даючи їм на це можливості.

Голова ради Полтавської обласної організації УТМР,

директор Госпрозрахункового мисливсько-рибальського підприємства

Костянтин БОРОВИК